З висоти Ізяслав схожий на розпластаний восьминіг, перерізаний навпіл по діагоналі блакитною змією Горині. Так і є: доріг на Ізяслав веде цілих вісім, при цьому майже всі вони місцевого значення, але автотуристам для більш-менш комфортного проїзду можна рекомендувати лише дві: Т2313 (орієнтація – захід-схід), яка сполучає траси Р05  і Р26, а також Т1804, що йде з півночі через Славуту та Ізяслав до Антонін (до речі, у цьому смт Красилівського району Хмельницької області знаходиться знаменитий парк, закладений у 19 столітті). Дружня порада – у жодному випадку не варто в'їжджати до Ізяслава з боку сусіднього райцентру Білогір’я (32 км на захід від Ізяслава): автомобіль за це буде вам невимовно вдячний.
А на мандрівників, котрим забаглося побачити руїни замку, палацу і костьолів міста, пересуваючись при цьому за допомогою громадського транспорту, чекає тривалий квест. Для цього необхідно дочекатися відповідного рейсу, наприклад, з Хмельницького (а рейсів таких всього чотири на добу і обслуговують їх старезні ЛАЗи), відмовитися від всього під час поїздки (140 кілометрів ЛАЗ проповзе за 210 хвилин); нарешті, добратися від ізяславського автовокзалу до історичного центру під пильними поглядами місцевих жителів: люди з фотоапаратами тут все ще є великою рідкістю, в них підозрюють поляків і, взагалі, – навіщо приїхали, навіщо фотографуєте?
Унаслідок надзвичайного людиноненависництва проектувальників міста, автостанція розташована страшенно далеко від місцевих визначних пам'яток. При цьому чекати маршрутку до центру доведеться близько півгодини, а за цей час повз вас проїде з десяток запряжених кіньми возів та добра сотня велосипедів (ось він – основний транспорт Ізяслава). Заради того, щоб вбити час і озирнутися, можна вийти в чисте поле, яке починається відразу за платформами автостанції, поглянути на край соснового бору справа, а потім захоплено ахнути від перспективи бернардинського монастиря, що відкривається, на пагорбі зліва – і зрозуміти: їхали сюди недарма.
У центрі заблукати неможливо: звідусіль видно жовтий костел під охороною самохідної артилерійської установки, розташованої на постаменті, на якому акуратно, по трафарету, виведено – «STOP RUSSIA» (мабуть, напис цей регулярно замальовується місцевими комунальними службами і не менш регулярно з'являється знову, як це зазвичай буває з подібними графіті). Поряд – масштабні руїни палацу князів Сангушків, навислого над широкою заплавою Горині. На північ від нього підноситься один з найкрасивіших ренесансних монастирських комплексів України – бернардинський конвент з високою баштою Михайлівського костьолу. Але туристові туди не можна – з лютого 1962 року на території монастиря розташовано дві колонії – суворого (кажуть, найжорстокіша в Україні) та загального режиму, тому вікові стіни обплутані зверху колючим дротом, по кутах периметру розташовані сторожові вежі. Проте ув’язнених тут споконвіку не бояться, звиклися: півміста живе у в'язниці, значна частина дорослого населення Ізяслава працює за «колючкою», і навіть різьблені дерев'яні скриньки для посуду, двері, полички або картини на стінах в ізяславських будинках – це часто витвори умільців-зеків.
Трохи на південний захід від колишньої обителі бернардинців – яскраво-синя православна церква, за якою, – руїни ще одного католицького храму, що носить ім'я Св. Яна (Іоанна). Є ще побудована у 19 столітті школа, декілька житлових будинків, а також колишній єврейський хедер (релігійна початкова школа), в приміщенні якого і сьогодні ізяславські діти осягають премудрості знань, але не на основі Тори і Талмуду, а згідно з програмою Міністерства освіти та науки України, оскільки тут розташована міська загальноосвітня школа №3.
Але це все пам'ятники локальні, скромні – не рівня палацу чи монастирю. Із старовинних будівель не згадана лише кам'яна синагога 16 століття, оскільки визначити в обрисах котельні колишньої музичної фабрики щось більш давнє і культове під силу хіба що професійним знавцям старовини.
Дат можливого заснування у Ізяслава декілька, але, безумовно, місцеві краєзнавці (а слідом за ними – і місцеві власті) істинною вважають ту, що є більш стародавньою, а саме: 1096 рік. У центрі міста навіть відповідний пам'ятник (вірніше – пам'ятний знак) встановлено на честь 900-річчя, хоча на яких джерелах базується ця цифра – невідомо, оскільки перша достовірна письмова згадка про населений пункт, який ототожнюється з сучасним Ізяславом, розміщена в Галицько-Волинському літописі під 1240 роком і пов'язана з нашестям Батия на Русь: «І прийшов він до Кам’янця і Ізяслава і узяв їх».
Частина істориків взагалі не пов'язує літописний Ізяслав з нинішнім, вважаючи, що той, який брав Батий, був розміщений на 20 км східніше – на місці сьогоднішнього села Городище Шепетівського району Хмельницької області. Історія ж того міста, про яке йде мова, офіційно почалася з 1390 року.
Що стосується віднесення витоків Ізяслава до епохи Київської Русі, то тут, швидше за все, має місце банальне підтасовування фактів, оскільки місто з такою назвою (воно ж – Ізяславль, воно ж – Заславль, воно ж – Заславль-Литовський) дійсно кілька разів (а точніше – п'ять) згадується в староруських літописах під ранніми датуваннями. Проте давно вже встановлено, що це – сучасне місто Заславль Мінського району Мінської області Білорусії, на гербі якого, до речі, красується так добре знайомий українцям тризуб. Середньовічний український Ізяслав (Заславль-Волинський) входив до розлогих володінь князів Острозьких (до речі, ось і підказка для автомандрівника, куди вирушати звідси далі: до Острога – 50 кілометрів). У 1448 році місто дісталося одному з нащадків цієї впливової сім'ї – Юрієві Острозькому, котрий на честь такої події навіть змінив прізвище на Заславський, чим дав початок новому роду, що залишив помітний слід в історії України та Польщі. Саме Юрій наказав у 1466 році на березі Горині спорудити перший замок: спочатку дерев'яно-земляний, він незабаром був перебудований вже у камені.
Яким був Ізяславський замок, сказати складно – фотоапаратів у ті роки не існувало. Відомо лише, що мала твердиня дві башти і замковий храм. Все, що уціліло від фортеці, – це достатньо скромна кам'яна скарбниця, яка використовувалася і як арсенал. Влітку дорога до замкових решток заростає високим бур'яном, але знайти у зелених джунглях вузеньку стежину все ж таки можна. Усередині порожньо – лише невеликі купки сміття та неодмінне амбре, без якого важко уявити будь-яку покинуту напризволяще українську замкову руїну.
А ще із скарбницею пов'язана популярна легенда: про княгиню Сангушко, з котрою якось побажав переговорити по секрету дивний жебрак. Волоцюга розповів, що в підземеллях споруди заховані величезні багатства, але якщо їх дістати, все місто згорить дотла. Ну і подумаєш, згорить – на закопані гроші можна три нових Ізяслави відбудувати, – подумала, напевно, княгиня, та із загоном солдатів взялася шукати скарб – копали від ранку до вечора, і коли дійшли до кованих дверей, місто запалало. Княгиню це не зупинило: розкопки продовжилися і наступного дня. Лише коли жителі на колінах стали благати свою пані припинити ігри з вогнем, вона послухалася. Жебрак кудись зник, а розкопані підвали за наказом Сангушків засипали землею. Отже шанс у сучасних шукачів скарбів ще є.
Скарбниця порожніми заґратованими віконницями дивиться на товариша по нещастю – розташований на правому березі величезний палацовий комплекс Сангушків. Його рештками можна бродити добрих півгодини, головне – пообіцяти собі бути гранично обережним: місце все-таки аварійне.
У 17 столітті Заславль перетворився на великий торговий центр Південної Волині: у 1629-му тут налічувалося 4,5 тис. жителів, а сімома роками раніше тільки у Новому місті (частина Ізяслава на правом березі Горині) функціонувало 18 «будинків шинкових», де наливали горілку і пиво місцевого виробництва. Але у 1652 році місцевістю прокотилася чума, унаслідок чого кількість житлових будинків скоротилася з 301 (1650 рік) до 45 (1653-й).
Місто треба було якось рятувати від розрухи. І князі Сангушки, котрі володіли Ізяславом з 1673 по 1917 роки, в середині 18 століття починають зводити тут величну резиденцію в стилі класицизму. Роботами керував архітектор польського королівського двору Паоло Антоніо Фонтана (1696, Італія – 1765, Ізяслав). Серце резиденції – двоповерховий палац – прикрашений колонами корінфського ордеру. Під'їзд до нього вів через підйомний міст та довгий критий двір з аркадами. За легендами, з глибоких палацових підвалів підземний хід виходив на лівий берег Горині.
Розкішні сходові клітини ведуть в нікуди: лише облуплена ліпнина стін натякає, наскільки красиво тут було в ті часи, коли палац відвідували австрійський імператор Йосиф ІІ (у 1760 і 1787 роках) і останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський (неодноразово навідувався до Сангушків впродовж 1781–1787). У приватному театрі магнатів ставили спектаклі відомі польські драматурги Ян Хенцинський (1826, Варшава, Польша – 1874, там само) і Аполлон Коженьовський – батько класика англійської літератури Джозефа Конрада. Княжа колекція предметів мистецтва включала десятки сімейних портретів Заславських та Сангушків, китайський фарфор, статуї роботи Мікеланджело (1475–1564) та Антоніо Канови (1757–1822), величезну бібліотеку з архівом.
Зараз же звичні гості палацу – похмурі місцеві дядьки з тачками, що приходять сюди як мародери, – за будматеріалами. Нічийна земля перед палацом турбує не одну господиню, якою так і бачиться тут картопелька, а там – кріп і помідори. Деякі від мрій переходять до дій – раз у раз перед руїною натикаєшся на чиїсь грядки.
Пізньобароковий костел Св. Йосипа Обручника, який в порівнянні з палацовим комплексом нині виглядає практично новою копійкою, також входив до загального комплексу княжого маєтку. Він побудований у 1750 році за проектом того ж Паоло Фонтани, який надихався внутрішньою структурою римського храму Сан-Карло-аї-Катінарі і зовнішнім виглядом римської ж базиліки Сант-Аньєзе-ін-Агоне. Колись у стіні костьолу був розміщений водяний годинник (клепсидра) – чудасія та дивина, яка на жаль, не збереглася.
У келіях колишнього монастиря місіонерів, що примикають до костьолу, з 1831 року, коли обитель була ліквідована російським урядом на знак покарання полякам-католикам за повстання 1830–1831 років, розташувалися різного роду контори. Раніше тут були поліцейське управління та казначейство, зараз – районне відділення Пенсійного фонду і дитяча школа мистецтв, а храм у 1990-х передали місцевій римо-католицькій громаді.
…Наприкінці 19 століття старий князівський маєток викупив царський уряд – за 90 тисяч рублів. У розкішних залах розмістилися військові склади. Таким чином, знущальне ставлення до ізяславської архітектури з боку влади має давнє коріння. І апофеозу цей вандалізм досяг в історії фарного (кафедрального) костьолу Св. Яна (Іоанна) 1599 року побудови. Для Заславських храм цей спорудив польський архітектор Якуб Мадлайн – під родову усипальницю. У ранні роки радянської влади в костьолі розташовувався музей, а у Другу світову війну висока башта храму була чудовою мішенню і те, що споруда представляє тепер – це наслідки бомбардувань тієї пори. Скільки ще простоїть руїна – прогнозувати важко. Але оптимізму замало...
За іронією долі, найбільш доглянутою місцевою визначною пам'яткою виглядає бернардинський монастир 17 століття. Можливо тому, що близько до комплексу не підійдеш – заважають колючий дріт колонії та вартові на вежах. Але гострі шпичаки на фасаді позолочені, дах з вигляду – без великих пошкоджень. Знати б, як там зараз, за шестиметровими стінами – скажімо, у Михайлівському костьолі?..
Ця атмосфера безжальності – до пам'ятників архітектури, до історії, до ув’язнених – врешті-решт може поставити жирний хрест на туристичному майбутньому міста. Але хто знає – якщо вулицями колишнього Заславля бродитиме не пара-трійка, а пара сотень, а то й тисяч туристів – можливо, і гроші вони сюди принесуть. Необхідно тільки пам'ятати стару економічну аксіому: аби щось отримати, необхідне щось витратити.
© «Автотурист», червень 2010