Це сімейство прославили перш за все воєначальники, державні діячі та меценати. Так, Януш Заславський (1560–1629) протягом 25 років (1604–1629 років) посідав посаду волинського воєводи, тобто – управляв територією, на якій зараз розміщені нинішні Волинська, Рівненська, західна частина Житомирської, північні частини Тернопільської і Хмельницької областей. Його син Олександр (1589–1629) був київським воєводою (1628–1629), а онук – Владислав Домінік (1616, точне місце народження невідоме – 1656, Старе Село) – воєводою сандомирським (1645–1649) і краківським (1649–1656).
Крім того, Владислав Домінік Заславський відомий також як найбагатший землевласник Речі Посполитої середини 17 століття, оскільки після смерті свого діда по материнській лінії – князя Януша Острозького (останнього представника роду чоловічої статі; 1554–1620) – об'єднав під своїм керівництвом землі Заславських та Острозьких. Командував польськими військами в ганебно програній ними війську Богдана Хмельницького битві під Пилявцями (23–24 вересня 1648 року; на території нинішнього Старосинявського району Хмельницької області). За надмірну вагу і велику схильність до ліні серед сучасників відомий був під прізвиськом «Перина».
Син Владислава Домініка – Олександр Януш Заславський (1650–1682) – вельми непогано розпочав: у 18-річному віці він вже перебував у числі основних претендентів на польську корону, до 20 років встиг заснувати у Варшаві юридичну академію, до 21 року – місто Олександрію на сучасній Львівщині (нині – місто Сколе). Проте у 32 роки Олександр Януш раптово помер безшлюбним і бездітним, а з його смертю урвався і рід Заславських.
Серед жінок цього роду найбільш знакова особа – Анастасія Гольшанська-Заславська (?–1561), котра ініціювала переклад староукраїнською мовою чотирьох канонічних євангельських текстів і створення на основі їх книги, відомої сьогодні під назвою Пересопницького Євангелія, однієї з національних святинь України. Зазвичай цей фоліант пов'язують із селом Пересопниця Рівненського району Рівненської області, де була завершена робота над текстом і оформленням книги. Проте (що є маловідомим фактом) початок п'ятирічній праці був покладений і, як мінімум, половина Пересопницького Євангелія створена саме у Ізяславі.
Князі Сангушки – це прямі нащадки великого князя литовського Гедиміна, а якщо точніше – його молодшого сина Любарта Гедиміновича (того самого, який побудував у Луцьку замок, названий його ім'ям, що є сьогодні символом обласного центру Волині). Після кончини Олександра Януша Заславського Сангушки як найближчі родичі Заславських і Острозьких приєднали до своїх земель маєтки і цих двох згаслих родів (між Заславськими і Сангушками якийсь час цим багатством володіли Любомирські), сконцентрувавши тим самим у своїх руках, без перебільшення, величезні території.
Палац, величні руїни якого підносяться у Ізяславі над Горинню, будувався на замовленням Павла-Карла Сангушка (1680, місце народження невідоме – 1750, Великі Загайці) – маршалка великого литовського.
Однак, починаючи з 18 століття, Сангушки не фізично, але політично поступово сходять зі сцени. Остаточно «добив» родину, і перевів її в розряд звичайної знаті князь Януш Олександр Сангушко (?–1775), який був останнім острозьким ординатом.
Острозька ординація (Острозький майорат) – це неподільність земель, що належали князям Острозьким (24 міста, 600 сіл). Це було на законодавчому рівні закріплено ще у 1609 році сеймом Речі Посполитої, і неухильно дотримувалося впродовж півтора століття. Цю неподільність успадковували Острозькі-Заславські, потім – Любомирські, потім – Сангушки, у разі переривання чоловічої лінії яких майорат повинен був перейти лицарям Мальтійського ордену. По суті, це було держава в державі, а людина, що посідала посаду острозького ордината за правом старшинства у роду, – удільним князем, абсолютним і фактично непідконтрольним центральній королівській владі володарем. Тому для всієї польської шляхти було потрясінням дізнатися, що Януш Олександр Сангушко, будучи гомосексуалістом, розділив Острозьку ординацію між своїми численними коханцями (1753 рік). Країна цим вчинком дійсно була шокована, а сейм ще протягом 13 років відмовлявся юридично офрмляти таке вільне поводження із спадщиною предків.
Проте Сангушки не загубилися у глибині століть: останній представник роду – Павло-Францишек-Роман Сангушко (1973) – живе нині у Бразилії (Сангушки емігрували туди перед Другою світовою війною) і у 2006 році здійснив подорож по колишніх родових володіннях. Якщо судити з інтерв'ю того часу – засмутився побаченим, але загорівся бажанням створити в Україні сімейний музей. Правда, поки що про перехід від ідеї до втілення цього проекту в життя нічого не чути.
І хоча центром володінь Сангушків вважався не стільки Ізяслав, скільки сусідня Славута (між містами – 25 кілометрів відстані), все, що там від них залишилося, – це вулиця, названа на честь роду, та місцеве пиво «Князь Сангушко» та «Княгиня Сангушко». І то добре – інших помітних діячів нашої історії (хоча б тих же Заславських) і таке увіковічення обминуло.
© «Автотурист», червень 2010