Подібно до Івана Дубинського, Іван Кондратець також був фігурантом списків масового нагородження – ця практика була введена у 1943 році перед форсуванням Дніпра, коли кожному солдатові або офіцерові 
Червоної Армії, котрий першим у своїй частині подолає водний рубіж і відзначиться під час завоювання плацдарму на протилежному березі, була обіцяна Золота Зірка Героя. За Дніпро її отримали майже 2,5 тис. чоловік, серед яких – Іван Кондратець. Згідно з офіційною реляцією, він «28 вересня 1943 року у складі передового загону одним з перших форсував Дніпро у районі села Мишурин Ріг (Верхньодніпровський район Дніпропетровської області). У критичний момент бою замінив убитого командира взводу і підняв бійців у багнетну атаку. Підрозділ утримував рубіж до приходу основних сил».
Але рівно за рік до цього Кондратець був звільнений з ув’язнення, куди потрапив ще у 1938 році, коли, будучи працівником прилуцького відділення «Союздруку» (організація, що займалася розповсюдженням періодичної преси), десь «ідеологічно невірно» прокоментував якийсь газетний матеріал. «Добрі люди», котрих у всі часи вистачає, доповіли куди слід, і 19-річний хлопець був звинувачений у контрреволюційній пропаганді та засуджений до семи років позбавлення волі, з яких відбув чотири, після чого був направлений на фронт.
Здійснений Іваном Кондратцем на Дніпрі подвиг відзначили званням Героя Радянського Союзу 22 лютого 1944 року, однак такий червоноармієць у списках вже не значився – 1 листопада 1943 року в бою під Кривим Рогом, Дніпропетровська область, він був сильно контужений і потрапив в полон. Перебуваючи в таборі під Гамбургом, Німеччина, дав згоду на навчання у спецшколі абверу (розвідка і контррозвідка вермахту).
У листопаді 1944 року Кондратця перекидають через лінію фронту у межах широкомасштабної диверсійно-
терористичної операції абверу «Цепелін», кінцевою метою якої було знищення радянського лідера Йосипа Сталіна. Кондратець, на якого, мабуть, покладалася далеко не головна роль в здійсненні «Цепеліна», з'явився в розташування першої ж радянської військової частини, що попалася йому на шляху, де і повідав про свою місію. Згідно з матеріалами відповідної кримінальної справи, «згодою на співпрацю з німецькими розвідорганами він переслідував мету вирватися з німецького полону і перейти на бік Червоної Армії; під час переходу лінії фронту і зустрічі з вартовим Червоної Армії його напарник втік, а Кондратець підійшов до радянського вартового і попрохав доставити його до командира роти, якому дав свідчення про свою приналежність до агентури німецьких розвідорганів».
Однак військовий трибунал 3-го Білоруського фронту, що розглядав справу, колишньому полоненому не повірив (мало там що – а раптом явка з повинною була частиною якогось плану, розробленого абвером?) і засудив Івана Яковича до 15 років позбавлення волі – «за зраду батьківщині». У 1955 році Кондратець достроково був звільнений, але до Прилук, де був відомий як «ворог народу», не повернувся, поселившись в сусідньому райцентрі – маленькому смт Варва тієї ж Чернігівської області. Спочатку очолював бригаду каменярів, але незабаром важко захворів і отримав інвалідність.
У березні 1965 року один з сусідів Івана Кондратця прийшов до нього зі свіжим номером головної армійської газети СРСР – «Красная Звезда», яка опубліковала список військовослужбовців, котрі в роки Другої світової війни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, але з тих чи інших причин не отримали нагороду. Був у цьому переліку і Кондратець, що не знав до цього моменту про таку високу відзнаку своїх ратних справ.
Проте пригоди його на цьому не закінчилися – мала місце характерна для радянської бюрократії неузгодженість між різними відомствами. Згідно з тодішнім законодавством, людина, котра мала непогашену судимість (тим більше – з формулюванням «за зраду батьківщині»), не могла претендувати на вищу (та й будь-яку іншу) державну нагороду, а якщо вона її отримала до скоєння злочину, то після оголошення обвинувачувального вироку позбавлялася всіх нагород і регалій. Іван же Кондратець, не будучи реабілітованим, отримав офіційне визнання як Герой Радянського Союзу через пресу, а друковане слово в СРСР часто мало неформальну силу закону (у протилежному випадку вважалося б, що Компартія, яка займається всіма ЗМІ, помиляється). Враховуючи цю обставину, справу Кондратця розглядала спеціальна комісія у Москві, а також персонально голова Верховного Суду СРСР Олександр Горкин. Загальний висновок такий: судимості – зняти, звання Героя – залишити.
…У травні 1966 року, через 22 роки з моменту присудження, нагорода, як любили писати радянські журналісти, «знайшла героя» – на урочисте вручення Івану Кондратцю «Золотої Зірки» зібралися чи не всі жителі Варви. Так людина, котра провела 15 найпродуктивніших років свого життя у неволі, отримала, нарешті, суспільне визнання. Після цього Іван Якович прожив ще 37 років і помер у 84-річному віці всіма шанованою людиною.
© «Автотурист», травень 2010